Вітаю Вас Гість!
Середа, 28.06.2017, 21:19
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Це важливо

Форма входу

Пошук

baner pravoonline w200
PRAVOONLINE

Корисна інформація

Календар

«  Липень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Наші партнери

Ресурсний центр ГУРТ
Головна » 2011 » Липень » 28 » Особливості виконання рішень, виконання яких забезпечено заставою (іпотекою).
22:46
Особливості виконання рішень, виконання яких забезпечено заставою (іпотекою).
Виконавче провадження по так званих «забезпечених рішеннях» з одного боку суттєво спрощує роботу державного виконавця, оскільки позбавляє його обов’язку виявляти майно боржника та робить досить прогнозованим результат такого виконання. А з іншого боку, зважаючи на значну кількість нормативно-правових актів, які регулюють виконання саме цієї категорії виконавчих документів, є досить непростим та призводить до багатьох та ускладнень при виконанні зазначеної категорії рішень.

Перед тим, як розпочати висвітлення даної проблематики пропоную звернутися до термінології.

Стаття 546 Цивільного кодексу України визначає заставу одним із способів виконання зобов’язання. Аналогічне положення міститься і у статті 1 Закону України «Про заставу».
Відповідно до статті 572 Цивільного кодексу України, частини 2 статті 1 Закону України «Про заставу» в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). 

Відповідно до абзацу 3 статті 1 Закону України «Про іпотеку» - іпотека це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Закон України «Про іпотеку» прямо не називає іпотеку одним із видів застави, однак частина 1 статті 575 Цивільного кодексу України вказує, що іпотекою є застава нерухомого майна.

Аналіз статей 589 Цивільного кодексу України, статті 20 Закону України «Про заставу», статті 33 Закону України «Про іпотеку» дає можливість зробити висновок, що юридичною підставою для звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) є невиконання зобов’язання в момент настання терміну його виконання.

Фактичною ж підставою для цього є виконавчі документи про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки), за якими державний виконавець проводить відповідні виконавчі дії. До них відносяться виконавчі написи нотаріусів та рішення судів.

При цьому, слід мати на увазі, що звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (підприємства, не менше п'ятдесяти відсотків акцій (часток, паїв) якого є у державній власності) здійснюється виключно за рішенням суду (стаття 20 Закону України «Про заставу», стаття 33 Закону України «Про іпотеку»). Зауважу, що тут існує певна недоречність, оскільки може виникнути ситуація, коли предметом застави буде рухоме майно державного підприємства  порівняно невеликої вартості (наприклад, офісні меблі, оргтехніка, готова продукція тощо), однак ефективно реалізувати своє право на задоволення своїх вимог за рахунок вартості цього майна заставодержатель не зможе, оскільки закон передбачає таку можливість тільки через звернення до суду. Така процедура є досить тривалою у часі, що може призвести до суттєвого зниження вартості, чи знищення предмета застави за час розгляду справи у суді.
Тож, на мою думку, судову процедуру звернення стягнення на заставне майно державних підприємств слід залишити лише для нерухомого майна, виключивши речення друге частини 6 статті 20 Закону України «Про заставу».
Згідно ж діючих нині правил та власне і згідно вимог Закону України «Про виконавче провадження» в редакції викладеній Законом України від 4 листопада 2010 року №2677-VI) (далі – Закон України «Про виконавче провадження» в новій редакції), державний виконавець, з огляду на конституційний принцип законності в діяльності органів державної влади та передбачені статтею 6 згаданого Закону гарантії прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні, при находженні на виконання виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на заставне майно державного підприємства, зобов’язаний прийняти рішення про відмову у відкритті виконавчого провадження на підставі пункту 2 частини 1 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» в новій редакції – у зв’язку  неподанням виконавчого документа, зазначеного у статті 17 цього Закону.

На мою думку, беззаперечним буде твердження, що виконавчий напис нотаріуса про звернення стягнення на заставне майно державного підприємства, тобто підприємства з часткою держави понад 50% не є виконавчим документом в розумінні статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» в новій редакції.
 
Слід зазначити також, що Закон України «Про виконавче провадження» в новій редакції передбачає суттєві зміни в частині строків пред’явлення до виконання виконавчих документів. Якщо строки пред’явлення до виконання виконавчих написів нотаріусів залишились незмінними – протягом одного року, то строки пред’явлення до виконання рішень судів про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) суттєво скорочені – з трьох років до одного року (абзац 2 частини 1 статті 22 Закону України «Про виконавче провадження» в новій редакції). Щоправда це стосується лише рішень судів прийнятих після 9 березня 2011 року, оскільки згідно пункту 4 Прикінцевих те перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» від 4 листопада 2010 року виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред'являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі.
Загальний порядок звернення стягнення на майно боржника врегульований главою 4 Закону України «Про виконавче провадження» у новій редакції. Майно, яке є предметом застави, як і будь-яке інше майно, підлягає опису і арешту та передачі на реалізацію в порядку встановленому законом.

Особливості звернення стягнення саме на заставлене майно передбачені статтею 54 Закону України «Про виконавче провадження» у новій редакції.
Згідно статті 54 згаданого Закону звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.
При цьому для задоволення вимог інших стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто лише у разі:
виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів;
якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.
Слід зазначити, що дана норма без-будь яких змін запозичена із частини 3 статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року.
Оскільки, при укладенні договорів застави заставодержатель чи нотаріус не може перевірити факт винесення рішення про стягнення коштів з заставодавця, можуть виникати ситуації порушення прав заставодержателя та неможливості задовольнити свої вимоги.
Також проблемним моментом є можливість звернення стягнення на предмет застави у разі перевищення його вартості над розміром заборгованості заставодержателю.
Тут, по-перше незрозуміло ким має визначатись вартість предмета застави і на який саме момент ця вартість має бути визначена. Не виключена ситуація, коли предметом застави є, наприклад, автомобіль вартість якого згідно договору застави перевищує розмір заборгованості перед заставодержателем, однак фактичний стан цього автомобіля такий, що не дозволить погасити навіть залишок боргу заставодавця перед заставодержателем.
Тому, на мою думку, ця норма потребує вдосконалення з метою недопущення прав заставодержателя з однієї сторони та ефективного виконання рішення з іншої. 
Відповідно до частини 2 статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» у разі якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача-заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернуто стягнення на заставлене майно, такий документ повертається стягувачу-заставодержателю в порядку, встановленому пунктом 8 частини першої статті 47 цього Закону.
Пункт 8 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» в новій редакції передбачає, що виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача-заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернуто стягнення на заставлене майно.
Аналогічна норма статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року відсилає до пункту 6 частини 1 статті 40 Закону України «Про виконавче провадження», яке передбачає повернення виконавчого документа стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу, або майно, визначене виконавчим документом, на яке необхідно звернути стягнення з метою погашення заборгованості (крім коштів), і здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.
Тобто, до цього часу підставою для повернення виконавчого документа без виконання у такому випадку була відсутність майна, на яке необхідно звернути стягнення для погашення заборгованості, а не брак коштів, виручених від реалізації заставного майна, що фактично не відповідало обставинам справи.
На мою думку, наведена ситуація у статтях 47, 54 Закону України «Про виконавче провадження» у новій редакції врегульована більш правильно, з точки зору фактичних обставин виконавчого провадження.


Ще одним позитивним моментом оновленого Закону України «Про виконавче провадження», що стосується особливостей звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) є врегулювання порядку стягнення виконавчого збору  у даній категорії виконавчих проваджень.

Так, частині 1 статті 54 Закону в новій редакції порівняно із частиною 1 статті 52 Закону у старій редакції відсутнє речення друге, згідно якого за постановою державного виконавця про стягнення виконавчого збору, винесеної у виконавчому провадженні про звернення стягнення на заставлене майно, таке стягнення проводилось з вільного від застави майна боржника.   
Разом з тим, частина 6 статті 52 Закону України «Про виконавче провадження»  в редакції від 21 квітня 1999 року передбачає, що з коштів, одержаних від реалізації заставленого майна, здійснюються утримання, передбачені статтею 43 цього Закону, після чого вони використовуються для задоволення вимог заставодержателя.
Таким чином, частина 1 та частина 6 статті 52 Закону України «Про виконавче провадження»  в редакції від 21 квітня 1999 року містили норми, які суперечили одна одній. Якщо перша зобов’язувала державного виконавця за постановою про стягнення виконавчого збору звертати стягнення на вільне від застави майно, то друга зобов’язувала до перерахування коштів стягувачу-заставодержателю здійснити з них утримання, передбачені статтею 43 Закону (авансовий внесок, витрати на організацію та проведення виконавчих дій, виконавчий збір).
Це призводило до частих непорозумінь між стягувачами-заставодержателями та органами державної виконавчої служби, породжувало значну кількість скарг, в тому числі і до суду, на неправомірні дії державного виконавця. 
Системний аналіз статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що порядок розподілу коштів отриманих від реалізації заставного майна не відрізняється від порядку розподілу коштів у інших категоріях виконавчих проваджень – спочатку здійснюються утримання, передбачені статтею 43 Закону, після чого кошти використовуються для задоволення вимог заставодержателя. В повній мірі це стосується і розподілу коштів отриманих від реалізації предмета іпотеки, оскільки Законом України «Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» виключено частину 7 статті 47 Закону України «Про іпотеку» та передано повноваження розподілу коштів отриманих від реалізації предмета іпотеки від спеціалізованої торговельної організації до державного виконавця.

Також більше запитань ніж відповідей залишає і порядок реалізації заставленого майна.

Так, відповідно до частини 5 статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» в новій редакції реалізація заставленого майна здійснюється в порядку, встановленому цим Законом. 
Стаття 62 цього Закону передбачає три способи реалізації арештованого майна, за винятком цінних паперів, ювелірних та інших побутових виробів із золота, срібла, платини і металів платинової групи, дорогоцінного каміння і перлів:
а) на комісійних засадах;
б) на аукціонах;
в) на прилюдних торгах. 
Якщо з реалізацією нерухомого майна, транспортних засобів, повітряних, морських та річкових суден та майна вартістю понад сто п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян все зрозуміло – вони реалізуються з аукціонів (прилюдних торгів), то як бути з реалізацією, наприклад, мобільного телефону вартістю в 1500 грн., взятого у кредит? Адже, стаття 21 Закону України «Про заставу» передбачає реалізацію заставленого майна лише через аукціони (прилюдні торги) і відповідні зміни до цього Закону не внесені.
Не зрозумілий також і порядок реалізації предмета іпотеки, оскільки Законом України «Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» у Законі України «Про іпотеку» слова «спеціалізована торговельна організація» у всіх відмінках замінені на слова «організатор прилюдних торгів». Однак, хто саме буде виступати «організатором прилюдних торгів», які його функції не відомо. Вочевидь це питання має бути врегульоване на рівні підзаконних нормативно-правових актів.
Таким чином, згідно законодавства про виконавче провадження, яке вступає в дію з 9 березня 2011 року реалізація заставленого майна проводиться шляхом його продажу на аукціонах (прилюдних торгах). При цьому, державним виконавцям слід врахувати, що правила реалізації предмета іпотеки досить детально врегульовані Законом України «Про іпотеку» та суттєво відрізняються від існуючого порядку реалізації іншого нерухомого майна. Це стосується порядку визначення стартової ціни предмета іпотеки, порядку публікації інформаційного повідомлення про торги тощо.

Отже, 9 березня 2011 року до законодавства нашої країни були внесені ряд змін стосовно виконання рішень забезпечених заставою (іпотекою). З одного боку ці зміни є доволі позитивними – врегульовано порядок стягнення виконавчого збору у цій категорії виконавчих проваджень, спеціалізовані торговельні організації позбавлено невластивої їм функції розподілу коштів отриманих від реалізації предмета іпотеки тощо. З іншого боку ціла низка питань так і залишились невирішеними – не спрощена процедура звернення стягнення на заставлене майно державних підприємств, не врегульовано порядок реалізації окремих видів заставленого майна, не вдосконалено моменти, які стосуються випадків звернення стягнення на предмет застави для задоволення вимог інших стягувачів.
В цілому вважаю внесення змін до законодавства про виконавче провадження прогресивним кроком спрямованим на вдосконалення роботи всієї системи примусового виконання рішень. Ця реформа є лише початком – початком великої спільної роботи науковців, юристів-практиків, представників системи ДВС. Вінцем цієї роботи буде утвердження в суспільстві обов’язковості та невідворотності виконання рішення суду, як однієї із обов’язкових передумов подальшого розвитку країни.


Віталій Місяць
ХОГО "Подільська правова ліга"

Переглядів: 644 | Додав: podilliga | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: